English
The Land Hugs Us
This land, it is embodied in voices. It’s embodied in bodies, souls, and eyes wet from rain and tears. In the steps you take, measuring the space you will never give away. In the people sprouting up from its soft, powdery black soil as trees, stalks, battalions of plants, and armies of flowers.
It is embodied in village chiefs who never abandoned their people. “No. I can’t leave my people,” they said, even after most of them left. Some of them were killed for it; others threatened with execution. But they held onto their villages, two-story schools with spacious gyms, burned-down grocery stores, and churches with bullet-pierced domes.
It is embodied in men and women who took their loved ones to safety and returned to the military recruitment centers the next day. In those who resorted to tricks to be honest with themselves. In those who reassure their family every day, without revealing where they are.
This land, it is embodied in the heads of cultural centers. The centers that suddenly turned into bomb shelters. And then into humanitarian hubs. And then into evacuation centers. And then those heads of cultural centers—their smiles sad, their voices soft—gathered their people together, got hold of the buses and drivers, got into their squeaking cars, and led those evacuation convoys away under enemy fire.
This land, it is embodied in librarians. They, who are on a first-name basis with all their fellow villagers. They, who know when those people were born, when they got married, what kind of books they read, and when they escaped death. They, who know who needs what today—and will need tomorrow. They, who read their people better than books. They, who know stories someone else will definitely write down some day.
This land, it is embodied in grandmas, home chefs of pickles and preserves, who brew the magic potion for the army and the poison for the enemy. In builders who patch up the damaged roofs, restore fences, lug bricks, and build houses. In first responders who get people out of the places you won’t find in Dante’s Inferno every single day. In truck drivers who drove their trucks full of food into the encircled and artillery-shelled towns.
It is embodied in the water utility workers who deliver water in cisterns when the water pipes get broken. In volunteers who stayed in their home villages and towns, not knowing if they would still be alive in a moment. In other volunteers who arrived to the destroyed villages the next day after the liberation and got down to help rebuild them.
It is embodied in those who enlisted in the army, even though they knew it was not “their thing.” In those who were ready to become ordinary soldiers, even though they were “irreplaceable” in civilian life. In those who know: “If not me, then who?” It is embodied in those who donate to the army daily and weekly and search through all kinds of stores and warehouses for the things frontline fighters need.
It is embodied in millions of Ukrainians who can create worlds around them. Act at their own risk and peril. Believe that their actions matter. We hardly ever realized how many people like that we have. How many people can become great. How many people became heroes while remaining ordinary people.
This land, it is embodied in our equality. In the equality the war created. But it is not the equality of coercion. It is the equality of dignity. It is the equality of appreciating a person next to you—regardless of their status, gender, financial standing, national origin, religion, or sexual identity. For you understand how much they’ve already done for you, your people, and your country.
This land, it is embodied in those who don’t want to live under the yoke. In those who give more than receive. In those who are always skeptical, critical, sarcastic, and suspicious but spring into action when the need arises.
This land, it will never give us away. It holds us close to its heart. We grew into it knee-deep. It hugs us like its own children. We will never give it away, either. Our roots are covered with its black soil. Our heads watered with its heavy rains.
Written on: 01.08.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 16.08.2022
Author: Volodymyr Yermolenko
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Земля обіймає нас
Вона, ця земля, втілюється в голосах. Втілюється в тілах, душах, поглядах, мокрих від дощу та сліз. У кроках, якими ти вимірюєш простір, що його нікому не віддаси. У людях, які проростають з-під її м’якого, рихлого чорнозему, як дерева, стеблини, батальйони рослин, армії квітів.
Вона втілюється в старостах сіл, які не полишали своїх людей. Навіть після того, як більшість поїхала, вони казали: «Ні, я не можу лишити своїх». Деяких за це вбивали, деяким погрожували розстрілом. Але вони трималися за свої села, за двоповерхові школи з просторими спортивними залами, за спалені магазини, за церкви з простріленими банями.
Вона втілюється в чоловіках і жінках, які вивезли своїх рідних, а наступного дня були в центрах комплектування. У тих, хто пішов на хитрощі, щоби бути чесним із собою. У тих, хто щодня заспокоює рідних, не кажучи їм про своє місце перебування.
Вона, ця земля, втілюється в керівницях будинків культури. Тих будинків культури, які раптом перетворилися на бомбосховища. А потім — на центри гуманітарної допомоги. А потім — на центри евакуації. І вони, керівниці будинків культури з утомленими усмішками й тихими голосами, збирали своїх людей, знаходили автобуси та водіїв, сідали у свої скрипучі автівки й вели ці колони під ворожими обстрілами.
Вона, ця земля, втілюється в бібліотекарках. Які знають усіх мешканців свого села поіменно. Які знають, хто коли народився, коли одружився, хто які книжки прочитав і коли врятувався від смерті. Які знають, що й кому потрібно сьогодні, а що буде потрібно завтра. Які читають своїх людей краще за книжки. Які знають історії, що їх хтось обов’язково напише.
Вона, ця земля, втілюється в бабусях, майстринях консервації та закруток, які варять магічне зілля для війська, отруту для ворога. У будівничих, які латають зруйновані дахи, відновлюють паркани, привозять цеглу й зводять будинки. У рятувальниках, які щодня дістають людей з місць, що їх немає в Дантовому пеклі. У далекобійниках, які привозять фури з їжею в обложені та прострілювані артилерією міста.
Вона втілюється в працівниках водоканалів, які організовують доставлення води в цистернах, коли водогони розбиті. У волонтерах, які лишаються у своїх населених пунктах, не знаючи, чи житимуть вони наступної миті. В інших волонтерах, які приїжджають у зруйновані села наступного дня після звільнення й починають допомагати з відбудовою.
Вона втілюється в тих, хто пішов у військо, хоча знав, що «це не моє». Хто був готовий стати простим солдатом, хоча в цивільному житті був «незамінним». У тих, хто знає: «Якщо не я, то хто?». Вона втілюється в тих, хто щодня й щотижня перераховує гроші на військо, волонтерить на вокзалах, шукає в усіх можливих магазинах і складах те, що потрібно на передовій.
Вона втілюється в мільйонах наших людей, які здатні створювати світи навколо себе. Діяти на свій страх і ризик. Вірити в те, що від них щось залежить. Навряд чи ми колись усвідомлювали, скільки таких людей у нас. Скільки людей здатні стати великими. Скільки людей стали героями, залишаючись простими людьми.
Вона, ця земля, втілюється в нашій рівності. Тій рівності, яку створила війна. Але це не рівність примусу. Це рівність гідності. Це рівність цінування людини, яка поруч із тобою. Незалежно від її статусу, статі, матеріального стану, етнічного походження, віросповідання чи сексуальної орієнтації. Бо ти розумієш, як багато вона вже встигла зробити для тебе, для твого народу, для твоєї країни.
Вона, ця земля, втілюється в тих, хто не хоче на собі ярма. У тих, хто віддає більше, ніж забирає собі. У тих, хто завжди скептичний, критичний, саркастичний, недовірливий, але коли треба, то стане в стрій.
Вона, ця земля, нас не віддасть. Вона тримає нас біля свого серця. Ми вросли в неї по коліна. Вона обіймає нас, як своїх дітей. І ми її теж нікому не віддамо. Наше коріння укрите її чорноземом. Наші голови зрошені її важкими дощами.
Текст написано: 01.08.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 16.08.2022
Автор: Володимир Єрмоленко
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Zemlya obiymaye nas
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v holosakh. Vtilyuyet’sya v tilakh, dushakh, pohlyadakh, mokrykh vid doshchu ta sliz. U krokakh, yakymy ty vymiryuyesh prostir, shcho yoho nikomu ne viddasy. U lyudyakh, yaki prorostayut’ z-pid yiyi m’yakoho, rykhloho chornozemu, yak dereva, steblyny, batal’yony roslyn, armiyi kvitiv.
Vona vtilyuyet’sya v starostakh sil, yaki ne polyshaly svoyikh lyudey. Navit’ pislya toho, yak bil’shist’ poyikhala, vony kazaly: «Ni, ya ne mozhu lyshyty svoyikh». Deyakykh za tse vbyvaly, deyakym pohrozhuvaly rozstrilom. Ale vony trymalysya za svoyi sela, za dvopoverkhovi shkoly z prostorymy sportyvnymy zalamy, za spaleni mahazyny, za tserkvy z prostrilenymy banyamy.
Vona vtilyuyet’sya v cholovikakh i zhinkakh, yaki vyvezly svoyikh ridnykh, a nastupnoho dnya buly v tsentrakh komplektuvannya. U tykh, khto pishov na khytroshchi, shchoby buty chesnym iz soboyu. U tykh, khto shchodnya zaspokoyuye ridnykh, ne kazhuchy yim pro svoye mistse perebuvannya.
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v kerivnytsyakh budynkiv kul’tury. Tykh budynkiv kul’tury, yaki raptom peretvorylysya na bomboskhovyshcha. A potim — na tsentry humanitarnoyi dopomohy. A potim — na tsentry evakuatsiyi. I vony, kerivnytsi budynkiv kul’tury z utomlenymy usmishkamy y tykhymy holosamy, zbyraly svoyikh lyudey, znakhodyly avtobusy ta vodiyiv, sidaly u svoyi skrypuchi avtivky y vely tsi kolony pid vorozhymy obstrilamy.
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v bibliotekarkakh. Yaki znayut’ usikh meshkantsiv svoho sela poimenno. Yaki znayut’, khto koly narodyvsya, koly odruzhyvsya, khto yaki knyzhky prochytav i koly vryatuvavsya vid smerti. Yaki znayut’, shcho y komu potribno s’ohodni, a shcho bude potribno zavtra. Yaki chytayut’ svoyikh lyudey krashche za knyzhky. Yaki znayut’ istoriyi, shcho yikh khtos’ obov’yazkovo napyshe.
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v babusyakh, maystrynyakh konservatsiyi ta zakrutok, yaki varyat’ mahichne zillya dlya viys’ka, otrutu dlya voroha. U budivnychykh, yaki latayut’ zruynovani dakhy, vidnovlyuyut’ parkany, pryvozyat’ tsehlu y zvodyat’ budynky. U ryatuval’nykakh, yaki shchodnya distayut’ lyudey z mists’, shcho yikh nemaye v Dantovomu pekli. U dalekobiynykakh, yaki pryvozyat’ fury z yizheyu v oblozheni ta prostrilyuvani artyleriyeyu mista.
Vona vtilyuyet’sya v pratsivnykakh vodokanaliv, yaki orhanizovuyut’ dostavlennya vody v tsysternakh, koly vodohony rozbyti. U volonterakh, yaki lyshayut’sya u svoyikh naselenykh punktakh, ne znayuchy, chy zhytymut’ vony nastupnoyi myti. V inshykh volonterakh, yaki pryyizhdzhayut’ u zruynovani sela nastupnoho dnya pislya zvil’nennya y pochynayut’ dopomahaty z vidbudovoyu.
Vona vtilyuyet’sya v tykh, khto pishov u viys’ko, khocha znav, shcho «tse ne moye». Khto buv hotovyy staty prostym soldatom, khocha v tsyvil’nomu zhytti buv «nezaminnym». U tykh, khto znaye: «Yakshcho ne ya, to khto?». Vona vtilyuyet’sya v tykh, khto shchodnya y shchotyzhnya pererakhovuye hroshi na viys’ko, volonteryt’ na vokzalakh, shukaye v usikh mozhlyvykh mahazynakh i skladakh te, shcho potribno na peredoviy.
Vona vtilyuyet’sya v mil’yonakh nashykh lyudey, yaki zdatni stvoryuvaty svity navkolo sebe. Diyaty na sviy strakh i ryzyk. Viryty v te, shcho vid nykh shchos’ zalezhyt’. Navryad chy my kolys’ usvidomlyuvaly, skil’ky takykh lyudey u nas. Skil’ky lyudey zdatni staty velykymy. Skil’ky lyudey staly heroyamy, zalyshayuchys’ prostymy lyud’my.
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v nashiy rivnosti. Tiy rivnosti, yaku stvoryla viyna. Ale tse ne rivnist’ prymusu. Tse rivnist’ hidnosti. Tse rivnist’ tsinuvannya lyudyny, yaka poruch iz toboyu. Nezalezhno vid yiyi statusu, stati, material’noho stanu, etnichnoho pokhodzhennya, virospovidannya chy seksual’noyi oriyentatsiyi. Bo ty rozumiyesh, yak bahato vona vzhe vstyhla zrobyty dlya tebe, dlya tvoho narodu, dlya tvoyeyi krayiny.
Vona, tsya zemlya, vtilyuyet’sya v tykh, khto ne khoche na sobi yarma. U tykh, khto viddaye bil’she, nizh zabyraye sobi. U tykh, khto zavzhdy skeptychnyy, krytychnyy, sarkastychnyy, nedovirlyvyy, ale koly treba, to stane v striy.
Vona, tsya zemlya, nas ne viddast’. Vona trymaye nas bilya svoho sertsya. My vrosly v neyi po kolina. Vona obiymaye nas, yak svoyikh ditey. I my yiyi tezh nikomu ne viddamo. Nashe korinnya ukryte yiyi chornozemom. Nashi holovy zrosheni yiyi vazhkymy doshchamy.
