English
These Wounds, They Are Yours
It is a country with wounded faces. With the scars that never healed — red rivers are still pouring out of them. Every wrinkle on their skin is a story about life and death. None is on its own: each drags along the next one.
The deeper the wound, the more profound the wisdom. Ancient people believed that blood was the liquid of life. So, to understand life, you must see blood more often; to understand life, you must see death. We tried hard to leave this wisdom behind. But history has no mercy for us. It throws us back into the craters of violence. It forces us to live in bomb shelters. To be born down there — and to die there.
Our history is scorched in blood. Our wounds had no chance to heal — we reopened them again and again, searching for banned memories and buried weapons. So, we have to be cleverer than our history. We must break free of its power. We must win — no matter what.
Glamour is a religion of modernity. Glamour is a face without wrinkles, skin without chaps, body without history. Glamour is all smooth and even, like in hell. Our faces are nothing like that. They are open books. Covered all over in wounds, wrinkles, bruises, and scratches. Like in heaven.
Our towns are wounded just like our bodies. Skeletons of burnt-down buildings are looming in the villages. Only ground floors are still standing — anatomical models of their former selves. The villages moan, dreaming about houses that no longer exist. You can feel the pain of those charred bricks. You can feel the rocks suffering from injuries. The souls of the dead haunt those places at night, hugging their homes like their loved ones.
Pain has become so familiar that we’re always trying to cover its tracks. Mourning has become so familiar that we are forced to complete it earlier than expected. We want the craters of our pain to be filled with asphalt as fast as possible. We do not cherish our past because we live inside it — it does not live inside us. We do not talk about it because our bodies do. The chapped skin of our towns.
It is hard to breathe when you are crying. You must take in as much air into your lungs as possible to turn it into a salty, pesky fluid. Yet another way of clinging to life.
Some ruins teach and inspire. These are the ruins where history lurks. It has been devouring these rocks year after year. Thousands of lives, each with their own story, hide behind its gulps. The ruins of ancient European cities are like that. They are history turned into space.
But our ruins are different. Just ten minutes ago, they were someone’s home. An apartment with a couch, a pot of violets on the windowsill, and a cat in a corner. Fridge magnets. Grandma’s knit blankets. A computer screen with tropical islands on it. This apartment was full of life just ten or five or three minutes ago. Now it’s all gone. History is not lurking in those ruins — it never even had a chance to take root there.
Time did not create our ruins — violence did it. There’s no continuity about them, only abruptness and ruthlessness. We are afraid of the ruins not because of what they are but because they had too little time to be alive. Too little time to live and too little time to die. One moment — and it was over.
We often wonder why Ukrainians are ranked last in all those happiness reports. But then, it’s simple: how can you be happy if even rocks are in pain in this country? When so many people were just buried in the ground, unable to afford as much as a grave? Is there any sense in ‘hygge’ if people who deserve more than anyone to live are dying every single day? If people who have more right to live than any of us does are dying every single day?
In this country, only two ways are open to you: either to empathize with everything or become indifferent to it. None of them leads to happiness. But one does lead to dignity.
But then, what is happiness? Skovoroda wisely believed that happiness is when you feel part of something bigger than you. A grain of happiness, that’s what you are. Perhaps, genuine happiness is also a pain syndrome you share with others, fifty-fifty.
This is a country with wounded faces. Only empathy and a joint fight will unite it. Only the understanding that each rock that has been cut through is your nervous system. That every destroyed house is yours. That each life that has been ruined, injured, and hurt is yours. These wounds, they are yours. You cannot get away from them. You cannot heal them. You cannot forget them.
The Ukrainian version of the text was written for the Ukrainian weekly magazine “Krayina”, translated into English for the “Wars. Ukrainians. Humanity” programme and published with the consent of the author.
Written on: 30.05.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 04.10.2022
Author: Volodymyr Yermolenko
Translator (from Ukrainian to English): Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Ці рани, вони твої
Це країна з пораненими обличчями. Зі шрамами, які так і не загоїлися; з них течуть червоні ріки. Зі шкірою, кожна лінія якої — історія про життя і смерть. Жодна з них не є самотньою: кожна тягне за собою іншу.
Що глибша рана, то глибша мудрість. Прадавні народи вірили, що кров — це рідина життя. А тому, щоб зрозуміти життя, треба частіше бачити кров; щоб побачити життя, треба побачити смерть. Ми будь-що прагнули лишити цю мудрість у минулому. Але історія з нами безжальна. Вона повертає нас у вирви насильства. Вона наказує нам жити в бомбосховищах. Народжуватися в них і в них помирати.
Кров запеклася на нашій історії. Наші рани не мали шансу зажити: їх відкривали знову й знову, шукаючи в них заборонені спогади та закопану зброю. Тому ми маємо бути хитрішими за історію. Маємо вирватися з-під її влади. Маємо, попри все, перемогти.
Релігія сучасності — гламур. Гламур — це обличчя без зморшок, шкіра без тріщин, тіла без історії. У гламурі має бути все гладенько й рівненько, як у пеклі. Наші обличчя не такі — вони є розгорнутими книжками. Усі в ранах, зморшках, синцях і подряпинах. Як у раю.
Наші міста поранені, як і наші тіла. У селах стоять скелети спалених будівель: лише перші поверхи, анатомічні моделі колишніх себе. Села стогнуть від болю, і ночами їм сняться будинки, яких уже немає. Ти відчуваєш, як боляче цій згорілій цеглі. Як каміння тут мучиться від завданих ран. Як душі померлих приходять сюди ночами. Обіймають свої хати, як коханих.
Ми так звикли до болю, що завжди замітаємо його сліди. Ми звикли до трауру, тому змушені його завершувати раніше, ніж належить. Ми хочемо, щоб усі вирви нашого болю були якнайшвидше заасфальтовані. Ми не бережемо свого минулого, бо ми живемо в ньому, а не воно в нас. Ми не кажемо про нього, бо про нього кажуть наші тіла. Потріскана шкіра наших міст.
Коли плачеш, важко дихати. Мусиш набрати в легені більше повітря, щоб перетворити його на солону нав’язливу рідину. Так ти теж чіпляєшся за життя.
Є руїни, які навчають і надихають. Це руїни, у яких причаїлася історія. Вона пожирала це каміння рік у рік. За кожним її ковтком ховаються тисячі життів, які можуть тобі щось розповісти. Такими є руїни давніх європейських міст. Вони є історією, перетвореною на простір.
Але наші руїни інші. Вони — це те, що було будинком лише десять хвилин тому. Квартирою з диваном, фіалками на підвіконні й котом у кутку. З магнітиками на холодильнику. З бабусиними ковдрами. З екраном комп’ютера й зображеними на ньому тропічними островами. Лише десять хвилин тому, п’ять хвилин тому, три хвилини тому тут, у цій квартирі, було життя. Тепер його немає. Історія тут не ховається, вона не встигла тут зародитися.
Наші руїни створював не час — їх створювало насильство. У них немає тяглості, у них є раптовість і безжальність. Ми боїмося руїн не тому, що вони руїни, а тому, що вони не встигають побути життям. Не встигають жити, не встигають померти. Раз — і немає.
Ми часто дивувалися, чому українці посідають останні місця в рейтингах щастя. Але ж усе просто: чи може бути щастя, коли навіть камінню тут боляче? Коли в землі так багато тих, хто не міг собі дозволити навіть могили? Чи має сенс хюге, якщо щодня помирають ті, хто найбільше заслужив жити? Якщо щодня помирають ті, хто має право на життя більше, ніж ти?
І тут, на цій землі, у тебе тільки два шляхи: або співчувати всьому, або стати байдужим до всього. Жоден із цих шляхів не веде до щастя. Але один точно веде до гідності.
Хоча, зрештою, що таке щастя? Мудрий Сковорода вважав, що щастя — це почування себе частиною чогось більшого. Частинкою-щастинкою. Може, справжнє щастя — це теж больовий синдром, який ти ділиш з іншими навпіл?
Це країна з пораненими обличчями. Об’єднає її тільки співчуття та співборотьба. Тільки розуміння того, що кожне розрізане каміння — це твоя нервова система. Що кожна зруйнована хата — твоя. Що кожне знищене, поранене, скривджене життя — твоє. І ці рани, вони твої. Від них не втечеш. Від них на загоїшся. Їх не забудеш.
Українська версія тексту написана для українського щотижневого журналу «Країна», англійською мовою перекладено в межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity» та опубліковано за згодою автора.
Текст написано: 30.05.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 04.10.2022
Автор: Володимир Єрмоленко
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Tsi rany, vony tvoyi
Tse krayina z poranenymy oblychchyamy. Zi shramamy, yaki tak i ne zahoyilysya; z nykh techut’ chervoni riky. Zi shkiroyu, kozhna liniya yakoyi — istoriya pro zhyttya i smert’. Zhodna z nykh ne ye samotn’oyu: kozhna tyahne za soboyu inshu.
Shcho hlybsha rana, to hlybsha mudrist’. Pradavni narody viryly, shcho krov — tse ridyna zhyttya. A tomu, shchob zrozumity zhyttya, treba chastishe bachyty krov; shchob pobachyty zhyttya, treba pobachyty smert’. My bud’-shcho prahnuly lyshyty tsyu mudrist’ u mynulomu. Ale istoriya z namy bezzhal’na. Vona povertaye nas u vyrvy nasyl’stva. Vona nakazuye nam zhyty v bomboskhovyshchakh. Narodzhuvatysya v nykh i v nykh pomyraty.
Krov zapeklasya na nashiy istoriyi. Nashi rany ne maly shansu zazhyty: yikh vidkryvaly znovu y znovu, shukayuchy v nykh zaboroneni spohady ta zakopanu zbroyu. Tomu my mayemo buty khytrishymy za istoriyu. Mayemo vyrvatysya z-pid yiyi vlady. Mayemo, popry vse, peremohty.
Relihiya suchasnosti — hlamur. Hlamur — tse oblychchya bez zmorshok, shkira bez trishchyn, tila bez istoriyi. U hlamuri maye buty vse hladen’ko y rivnen’ko, yak u pekli. Nashi oblychchya ne taki — vony ye rozhornutymy knyzhkamy. Usi v ranakh, zmorshkakh, syntsyakh i podryapynakh. Yak u rayu.
Nashi mista poraneni, yak i nashi tila. U selakh stoyat’ skelety spalenykh budivel’: lyshe pershi poverkhy, anatomichni modeli kolyshnikh sebe. Sela stohnut’ vid bolyu, i nochamy yim snyat’sya budynky, yakykh uzhe nemaye. Ty vidchuvayesh, yak bolyache tsiy zhoriliy tsehli. Yak kaminnya tut muchyt’sya vid zavdanykh ran. Yak dushi pomerlykh prykhodyat’ syudy nochamy. Obiymayut’ svoyi khaty, yak kokhanykh.
My tak zvykly do bolyu, shcho zavzhdy zamitayemo yoho slidy. My zvykly do trauru, tomu zmusheni yoho zavershuvaty ranishe, nizh nalezhyt’. My khochemo, shchob usi vyrvy nashoho bolyu buly yaknayshvydshe zaasfal’tovani. My ne berezhemo svoho mynuloho, bo my zhyvemo v n’omu, a ne vono v nas. My ne kazhemo pro n’oho, bo pro n’oho kazhut’ nashi tila. Potriskana shkira nashykh mist.
Koly plachesh, vazhko dykhaty. Musysh nabraty v leheni bil’she povitrya, shchob peretvoryty yoho na solonu nav’yazlyvu ridynu. Tak ty tezh chiplyayeshsya za zhyttya.
Ye ruyiny, yaki navchayut’ i nadykhayut’. Tse ruyiny, u yakykh prychayilasya istoriya. Vona pozhyrala tse kaminnya rik u rik. Za kozhnym yiyi kovtkom khovayut’sya tysyachi zhyttiv, yaki mozhut’ tobi shchos’ rozpovisty. Takymy ye ruyiny davnikh yevropeys’kykh mist. Vony ye istoriyeyu, peretvorenoyu na prostir.
Ale nashi ruyiny inshi. Vony — tse te, shcho bulo budynkom lyshe desyat’ khvylyn tomu. Kvartyroyu z dyvanom, fialkamy na pidvikonni y kotom u kutku. Z mahnitykamy na kholodyl’nyku. Z babusynymy kovdramy. Z ekranom komp’yutera y zobrazhenymy na n’omu tropichnymy ostrovamy. Lyshe desyat’ khvylyn tomu, p’yat’ khvylyn tomu, try khvylyny tomu tut, u tsiy kvartyri, bulo zhyttya. Teper yoho nemaye. Istoriya tut ne khovayet’sya, vona ne vstyhla tut zarodytysya.
Nashi ruyiny stvoryuvav ne chas — yikh stvoryuvalo nasyl’stvo. U nykh nemaye tyahlosti, u nykh ye raptovist’ i bezzhal’nist’. My boyimosya ruyin ne tomu, shcho vony ruyiny, a tomu, shcho vony ne vstyhayut’ pobuty zhyttyam. Ne vstyhayut’ zhyty, ne vstyhayut’ pomerty. Raz — i nemaye.
My chasto dyvuvalysya, chomu ukrayintsi posidayut’ ostanni mistsya v reytynhakh shchastya. Ale zh use prosto: chy mozhe buty shchastya, koly navit’ kaminnyu tut bolyache? Koly v zemli tak bahato tykh, khto ne mih sobi dozvolyty navit’ mohyly? Chy maye sens khyuhe, yakshcho shchodnya pomyrayut’ ti, khto naybil’she zasluzhyv zhyty? Yakshcho shchodnya pomyrayut’ ti, khto maye pravo na zhyttya bil’she, nizh ty?
I tut, na tsiy zemli, u tebe til’ky dva shlyakhy: abo spivchuvaty vs’omu, abo staty bayduzhym do vs’oho. Zhoden iz tsykh shlyakhiv ne vede do shchastya. Ale odyn tochno vede do hidnosti.
Khocha, zreshtoyu, shcho take shchastya? Mudryy Skovoroda vvazhav, shcho shchastya — tse pochuvannya sebe chastynoyu chohos’ bil’shoho. Chastynkoyu-shchastynkoyu. Mozhe, spravzhnye shchastya — tse tezh bol’ovyy syndrom, yakyy ty dilysh z inshymy navpil?
Tse krayina z poranenymy oblychchyamy. Ob’yednaye yiyi til’ky spivchuttya ta spivborot’ba. Til’ky rozuminnya toho, shcho kozhne rozrizane kaminnya — tse tvoya nervova systema. Shcho kozhna zruynovana khata — tvoya. Shcho kozhne znyshchene, poranene, skryvdzhene zhyttya — tvoye. I tsi rany, vony tvoyi. Vid nykh ne vtechesh. Vid nykh na zahoyishsya. Yikh ne zabudesh.
Ukrayins’ka versiya tekstu napysana dlya ukrayins’koho shchotyzhnevoho zhurnalu «Krayina», anhliys’koyu movoyu perekladeno v mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity» ta opublikovano za zhodoyu avtora.
