We saw a crushed car on the way out of Bobryk, a village just outside Kyiv. What used to be a humble vehicle turned into a shapeless mixture of metal — a flattened iron beetle. A Russian tank steamrolled over it. A chief of the neighboring village was inside the car, but just a few seconds before the run-over, he had managed to jump out of it. He might just as well have not.
The cars crushed by the Russian tanks are a frequent sight of this war. Bucha, Irpin, Hostomel — each of these towns has its own “car graveyard” where you can see these crushed heaps of metal. They are often bullet-ridden and pockmarked with shell holes. Sometimes, people were inside them.
Why did the Russian tankmen make sure to ‘crush’ those cars? Not just shoot them, not just kill people inside them who were trying to flee from war — but crush? Perhaps, they felt so weak that they wanted to convince themselves of their power. Perhaps, they considered Ukrainians parasitic bugs that you just had to stomp into the ground, enjoying the sounds of their wafer-thin shells crunching. Perhaps, they treated what was happening to them as a computer game without reasonable limits. Perhaps, they were envious that Ukrainian villagers had cars, and some families had even a few of them.
We can accept one of these explanations — or all of them at once. But they all indicate one and the same symptom: in this war, the Russians are fighting reality. They hate the reality too much to tolerate it. A Ukrainian villager’s car is an example of reality, unbearable, uncomfortable, and illegitimate. It has to be not just killed. It has to be crushed like a bug. With the force of a heavy boot. With the power of equipment that can do nothing else but destroy.
Author: Volodymyr Yermolenko, Ukrainian philosopher, writer, translator
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
КОРІННЯМ У РЕАЛЬНІСТЬ. На виїзді з села Бобрик
На виїзді з села Бобрик, біля Києва, ми бачимо розчавлену автівку. Те, що колись було скромним автомобілем, зараз перетворилося на безладну суміш металу. Розчавлений залізний жук.
На неї наїхав російський танк. Усередині був староста сусіднього села, за кілька секунд до наїзду він встиг з машини вистрибнути. А міг і не встигнути.
Автівки, розчавлені російськими танками, — часте видовище цієї війни. У Бучі, Ірпені та Гостомелі — в кожному з цих містечок є свої «цвинтарі машин» — ти можеш побачити ці розчавлені звалища металу. Часто вони прострілені кулями і снарядами. Деколи люди були всередині.
Чому росіяни-танкісти хотіли ці машини неодмінно «розчавити»? Не просто розстріляти, не просто вбити людей всередині, які намагалися втекти від війни, — а саме розчавити? Можливо, вони відчували себе настільки слабкими, що хотіли переконати самих себе в своїй силі. Можливо, вони вважали українців комахами-паразитами, які треба неодмінно втиснути в землю, кайфуючи від хрускоту їхніх тонесеньких панцирів. Можливо, вони сприймали те, що з ними відбувається, як віртуальну гру, в якій не існує жодних розумних меж. Можливо, вони заздрили тому фактові, що українські селяни мають автівки — деякі родини по кілька.
Ми можемо прийняти якесь із цих пояснень — або всі разом. Але всі вони свідчать про один симптом: росіяни в цій війні воюють з реальністю. Вони надто ненавидять реальність, щоби її терпіти. Автівка українського селянина — приклад реальності для них, нестерпної, неприємної, незаконної. Її треба не просто вбити. Її треба розчавити, як комаху. Силою грубого чобота. Силою апаратури, яка не вміє нічого створювати — тільки знищувати.
