The Russians are waging war not against Ukraine. And not even against Europe. They are waging war against the reality.
Fakes and lies have become their thinking space, the air they breathe. “Joy,” one woman in Moscow said when a journalist asked her what she expected in the nearest future. 500-kilo bombs dropped by the Russian jets on Ukrainian villages and towns; apartment blocks that folded like a house of cards, burying their residents alive; civilians shot into the backs of their heads — she considers all of it a reason for joy. Another Russian said he had stopped talking to his relatives in Ukraine because they’d been reading “wrong Telegram channels.” We scream in a language of murdered people and ruined towns which we see with our own eyes, which come into our dreams and haunt us at night. “You are reading wrong Telegram channels,” they tell us.
It sounds absurd and crazy, but it is true. It is also the Russian “reality” that wages a desperate war against the reality. Against the facts, against the truth, against the real life.
What can you counter it with? Returning to life. Touching the rough surface of the reality. Its physical simplicity. Its simple undeniability. You just have to see things with your own eyes. You have to feel it all and touch it all. You have to forbid yourself to shape your worldview through “Telegram channels” and fun TV shows. You must plunge into the river of simple, crude reality. Climb down into it like into a coal mine.
The reality is here, next to us, below us, above us. It is often brutal, sometimes banal, but always undeniable. The reality of war reminds us that some people can become beasts again. And that we all can die fast. Our children, too. But there is a way out. And there are people defending us. They do their best to delay the arrival of death — often at the cost of their own lives.
Ukrainians hold on to the reality. The reality of soil, the reality of their home villages, the floral reality of their gardens. We never wanted to leave this place. Our metaphysics has always been material; our philosophy weaved into literature; our abstraction grown out of folk art.
“Stamped knee-deep into the soil, the frenzied multitudes of them would fall down and rise up…” Vasyl Stefanyk wrote over a century ago. “The soil was groaning under the pounding of their hearts.”
“Stamped knee-deep into the soil.” Embrace with the soil groaning “under the pounding of their hearts.” They took root in it.
Perhaps, this is why it is so hard to defeat them.
Author: Volodymyr Yermolenko, Ukrainian philosopher, writer, translator
Translator: Hanna Leliv
Illustrator: Nastia Haidaienko
Content Editor: Maryna Korchaka
Program Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv Slavitski
КОРІННЯМ У РЕАЛЬНІСТЬ. Вони ведуть війну проти реальності
Росіяни ведуть війну не проти України. І навіть не проти Європи. Вони ведуть війну проти реальності.
Дезінформація і брехня стали середовищем їхнього мислення, повітрям, яким вони дихають. Одна з мешканок Москви, відповідаючи на питання журналіста, чого вона очікує від найближчого майбутнього — відповіла: «радості». 500-кілограмові бомби, які скидаються російськими літаками на українські міста і села; житлові будинки, які склалися, як карткові будиночки, поховавши всередині своїх мешканців; вбиті пострілами в потилицю в підвалах мирні мешканці — все це є для неї приводом для радості. Інший росіянин сказав, що він перестав спілкуватися зі своїми українськими родичами, бо вони читають «не ті телеграм-канали». Ми кричимо мовою вбитих людей і зруйнованих міст, які ми бачимо на свої очі, які приходять до нас уві сні і мучать нас по ночах. Вони нам кажуть: «ви читаєте не ті телеграм-канали».
Це абсурдно і дико, але це правда. Це теж російська «реальність», яка відчайдушно веде війну проти реальності. Проти фактів, проти правди, проти дійсності.
Що цьому можна протиставити? Повернення до життя. Торкання жорсткої поверхні реальності. Її матеріальної простоти. Її простої беззаперечності. Просто ти маєш усе бачити на свої очі. Маєш усе відчути і до всього доторкнутися. Ти маєш не дозволити собі формувати свій «світогляд» через «телеграм-канали» і веселі програми на ТБ. Ти маєш пірнати в річку простої грубої дійсності. Спускатися в неї, як в шахту.
Реальність ось тут, біля нас, під нами, над нами. Вона дуже часто жорстока, часом банальна, але беззаперечна. Реальність війни нагадує нам, що деякі люди можуть знову стати звірами. А ми всі можемо швидко померти. І наші діти теж. Але з цього є вихід. І є ті, хто нас захищають. Хто відтягують прихід смерті як тільки можуть. Часто ціною смерті самих себе.
Українці чіпляються за реальність. Реальність землі, реальність свого села, флористичну реальність своїх садів. Ми ніколи не хотіли звідси йти. Наша метафізика завжди була матеріальна, наша філософія — заплетена в літературу, наша абстракція виросла з народного мистецтва.
«Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многости падали і здоймалися…», — писав понад сто років тому Василь Стефаник. «Земля стогнала під ударом їх серць».
«Вбиті по коліна в землю». В обіймах з землею, яка стогне «під ударом їх серць». Українці вросли у реальність. Вони пустили в неї коріння.
Можливо, саме тому їх так складно перемогти.
