English
What Stays With You
War separates you from what’s always been with you, what’s always been you. It leaves you alone with some scant remains of you. Because you are not you without the color of your walls. Because you are not you without the cracks on the pavement of your yard. Because you are not you without a squeak of the swing in the nearest playground. Because you are not you without the look of your neighbor who always smiles when she sees your children.
Those who have left their cities write love letters to them. Google them in the news, tag them on social networks, invite them to dates in their sleep. What has happened to that store on the corner of the streets nearby that I used to walk every morning? Who of the neighbors has stayed, who has left, and who may have already returned? Do traffic lights work at intersections? Are apricots blooming in your backyard?
People who are so uncertain, so groundless, so nomadic suddenly turn out to have their roots so deep in their land, like plants, like flowers. They cling with their roots to the damp bricks of their houses. They are happy to come back to the places where it used to be banal or even sad to come back to. They ask their relatives or friends who stayed here: take a picture of my yard for me. Go into my apartment and tell it I love it.
But some people won’t have a place to go back to. Their spaces have been amputated, and it will take them a long time to raise new ones. Raising space is like raising children. First you take care of them, then they take care of you. When your space is gone, you suddenly realize: you no longer have a body. Because you can’t call that homeless lost piece of matter with your hands and feet your body. Too little. Too weak. Too unhuman.
War teaches us that we are much more than what we are. That our bodies include the space of our homes and our cities and our country. That our memory goes much deeper than the memory of our last few decades. That the spirits of our dead talk through us, penetrating the bodies of those who are still to be born.
War teaches us that things can talk. That they, too, have the right to change their meanings. In this world, a window is no longer a window, but, for example, a source of danger. And light is no longer light, but a signal for the enemy that helps them identify their targets. And a selfie at a roadblock can cost someone their life. And a plate of rice porridge made by a volunteer for an IDP is a sign of love.
Things have become texts that tell us new stories. You assess the surrounding reality based on a simpler and stricter logic: what will help us survive, and what can kill us? The space ceases to be homogeneous: ten kilometers north, and you will find yourself in a place where you can be killed. Time ceases to be homogeneous: a few hours of delay, and you may not see the end of the day. Time and space today have turned into ups and downs. Everyone builds their own paths in them, and no companions will help with that. Everyone follows their instincts.
War reveals how flawed individualism is. How we are interwoven into a lace of collective bodies. How we feel our people, how we know that these people on the roads, in the cities, under the ruins, with weapons, behind the frontlines are us. And those who walked these streets a hundred years ago, created, and fought — it’s also us. And those who will come after us to rebuild these lands or explore new planets are also us.
These people, these things, these memories, these hopes are what lives with you. War tears them away from you, but makes you feel them even deeper. War is a state of accelerated loss. It increases our chances of losing everything we love. Everything we are. Relatives, loved ones, ourselves. But it can also provide an opportunity for gains.
russia started this war because it had lost itself a long time ago. With its insane destructiveness, it has only one thing in mind: to make others feel this lostness. For losses to become the law of history. If it has lost itself, what right do others have to preserve themselves?
But for us, russia is not a law anymore and hasn’t been for a long time. However painful our losses are, we keep saving and gaining. We cannot lose ourselves because we have already recovered ourselves.
We have recovered what we live with, what is always with us, what will always be with you. Your forest, your field, your village, your roadblock, your lovers, your to-bes. We won’t lose it. For what makes us ourselves is what we are willing to defend. What we seek to keep at any cost.
The Ukrainian version of the text was written for the Ukrainian weekly magazine “Krayina”, translated into English for the “Wars. Ukrainians. Humanity” programme and published with the consent of the author.
Written on: 07.04.2022
First published within “Wars. Ukrainians. Humanity” on: 21.09.2022
Author: Volodymyr Yermolenko
Translator (from Ukrainian to English): Halyna Bezukh
Illustrator: Nastia Haidaienko
Copy Editor: Yuliia Moroz
Proofreader: Tetiana Vorobtsova
Content Editors: Maryna Korchaka, Natalia Babalyk, Oleksii Pryimak
Programme Directors: Julia Ovcharenko and Demyan Om Dyakiv-Slavitski
Original language: Ukrainian
Translation language: English
Українська (Cyrillic)
Те, що з тобою
Війна розриває тебе з тим, що завжди було з тобою, що завжди було тобою. Вона залишає тебе наодинці з маленькими рештками тебе. Бо ти — не ти без кольору твоїх стін. Бо ти — не ти без тріщин на асфальті твого подвір’я. Бо ти — не ти без скрипу гойдалок на найближчому дитячому майданчику. Бо ти — не ти без погляду сусідки, яка завжди сміється, коли бачить твоїх дітей.
Ті, хто покинув свої міста, пишуть їм любовні листи. Гуглять їх у новинах, тегають їх у соцмережах, запрошують їх на побачення вві сні. Що сталося з тим магазинчиком на розі сусідніх вулиць, якими я ходив щоранку? Хто із сусідів лишився, а хто поїхав, а хто, можливо, уже повернувся? Чи працюють світлофори на перехрестях? Чи цвітуть абрикоси на твоєму подвір’ї?
Люди — такі непевні, такі безґрунтяни, такі мандрівники. Раптом виявляється, що вони приростають своїм корінням до своїх земель, немов рослини, немов квіти. Чіпляються корінцями за відсирілу цеглу своїх будівель. Раді повернутися туди, куди раніше повертатися було банально чи навіть сумно. Кажуть родичам чи друзям, які лишилися тут: «Зроби мені фотку з мого подвір’я. Зайди в мою квартиру та скажи їй, що я люблю її».
Але декому не буде куди повертатися. Їхні простори ампутовані, і їм ще довго доведеться ростити нові. Ростити простір — це як ростити дітей. Спочатку ти про них піклуєшся, потім — вони про тебе. Коли твого простору не стає, ти раптом розумієш: ти більше не маєш тіла. Бо не можна той бездомний загублений шмат матерії з руками й ногами називати твоїм тілом. Занадто мало. Занадто слабко. Занадто не по-людськи.
Війна вчить нас того, що ми — значно більше, ніж ми є. Що наші тіла вміщують простір наших помешкань, і наших міст, і нашої країни. Що наша пам’ять іде значно глибше, ніж пам’ять наших кількох десятків років. Що в нас говорять духи наших померлих, вплітаючись у тіла тих, кого ми ще маємо народити.
Війна вчить нас того, що речі говорять. Що вони теж мають право змінювати свої значення. У цьому світі вікно — це вже не вікно, а, наприклад, джерело небезпеки. І світло — уже не світло, а наводка для ворога. І селфі на блокпосту може коштувати комусь життя. І тарілка рисової каші, яку приготували волонтери для переселенця, — це знак любові.
Речі стали текстами, які розповідають нам нові історії. Реальність навколо ти оцінюєш у простішій і суворішій логіці: що допоможе нам вижити, а що нас може вбити? Простір перестає бути однорідним: десять кілометрів на північ — і ти опинишся там, де тебе можуть убити. Час перестає бути однорідним: кілька годин затримки — і ти можеш не пережити цей день. Час і простір сьогодні — вершини й провалля. Кожен будує в них свої стежки, і жодні супутники тут не допоможуть. Кожен іде навмання.
Війна дає нам змогу відчути, який помилковий індивідуалізм. Як сплетені ми в мереживо колективних тіл. Як відчуваємо ми своїх, як знаємо, що ці люди на дорогах, у містах, під руїнами, зі зброєю, у тилу — це ми. І ті, хто ходив цими вулицями сто років тому, творив і боровся, — це також ми. І ті, хто прийде після нас, відбудовуватиме ці землі чи освоюватиме нові планети, — це також ми.
Ці люди, ці речі, ці спогади, ці надії — це те, що живе з тобою. Війна їх відриває від тебе, але дає змогу ще більше їх відчути. Війна — це стан пришвидшеного загублення. Вона збільшує наші шанси загубити все, що ми любимо. Усе, що є нами. Рідних, близьких, самих себе. Але вона також здатна стати можливістю для набуття.
росія розпочала цю війну, бо давно себе загубила. Її божевільна деструктивність пов’язана тільки з одним: зробити так, щоб цю загубленість відчули й інші. Щоб втрати стали законом історії. Якщо вона втратила себе, то яке право мають інші себе зберегти?
Але нам росія давно не закон. І хоч які болючі наші втрати, ми далі зберігаємо та здобуваємо. Ми не можемо себе загубити, бо ми вже себе віднайшли.
Віднайшли те, із чим ми живемо, що завжди з нами, що завжди буде з тобою. Твій ліс, твоє поле, твоє село, твій блокпост, твої кохані, твої майбутні. Цього ми не загубимо. Бо нами нас робить те, що ми готові захищати. Що ми будь-що прагнемо лишити із собою.
Українська версія тексту написана для українського щотижневого журналу «Країна», англійською мовою перекладено в межах програми «Wars. Ukrainians. Humanity» та опубліковано за згодою автора.
Текст написано: 07.04.2022
Вперше опубліковано в програмі Wars. Ukrainians. Humanity: 21.09.2022
Автор: Володимир Єрмоленко
Ілюстраторка: Настя Гайдаєнко
Літературна редакторка і коректорка: Тетяна Воробцова
Відповідальна редакторка: Юлія Мороз
Контент-редактори: Марина Корчака, Наталія Бабалик, Олексій Приймак
Програмні директори: Юлія Овчаренко та Дем’ян Ом Дяків Славіцькі
Ukrainian (Latin)
Transliteration: the BGN/PCGN 1965 System for Ukrainian
Te, shcho z toboyu
Viyna rozryvaye tebe z tym, shcho zavzhdy bulo z toboyu, shcho zavzhdy bulo toboyu. Vona zalyshaye tebe naodyntsi z malen’kymy reshtkamy tebe. Bo ty — ne ty bez kol’oru tvoyikh stin. Bo ty — ne ty bez trishchyn na asfal’ti tvoho podvir’ya. Bo ty — ne ty bez skrypu hoydalok na nayblyzhchomu dytyachomu maydanchyku. Bo ty — ne ty bez pohlyadu susidky, yaka zavzhdy smiyet’sya, koly bachyt’ tvoyikh ditey.
Ti, khto pokynuv svoyi mista, pyshut’ yim lyubovni lysty. Huhlyat’ yikh u novynakh, tehayut’ yikh u sotsmerezhakh, zaproshuyut’ yikh na pobachennya vvi sni. Shcho stalosya z tym mahazynchykom na rozi susidnikh vulyts’, yakymy ya khodyv shchoranku? Khto iz susidiv lyshyvsya, a khto poyikhav, a khto, mozhlyvo, uzhe povernuvsya? Chy pratsyuyut’ svitlofory na perekhrestyakh? Chy tsvitut’ abrykosy na tvoyemu podvir’yi?
Lyudy — taki nepevni, taki bezgruntyany, taki mandrivnyky. Raptom vyyavlyayet’sya, shcho vony pryrostayut’ svoyim korinnyam do svoyikh zemel’, nemov roslyny, nemov kvity. Chiplyayut’sya korintsyamy za vidsyrilu tsehlu svoyikh budivel’. Radi povernutysya tudy, kudy ranishe povertatysya bulo banal’no chy navit’ sumno. Kazhut’ rodycham chy druzyam, yaki lyshylysya tut: «Zroby meni fotku z moho podvir’ya. Zaydy v moyu kvartyru ta skazhy yiy, shcho ya lyublyu yiyi».
Ale dekomu ne bude kudy povertatysya. Yikhni prostory amputovani, i yim shche dovho dovedet’sya rostyty novi. Rostyty prostir — tse yak rostyty ditey. Spochatku ty pro nykh pikluyeshsya, potim — vony pro tebe. Koly tvoho prostoru ne staye, ty raptom rozumiyesh: ty bil’she ne mayesh tila. Bo ne mozhna toy bezdomnyy zahublenyy shmat materiyi z rukamy y nohamy nazyvaty tvoyim tilom. Zanadto malo. Zanadto slabko. Zanadto ne po-lyuds’ky.
Viyna vchyt’ nas toho, shcho my — znachno bil’she, nizh my ye. Shcho nashi tila vmishchuyut’ prostir nashykh pomeshkan’, i nashykh mist, i nashoyi krayiny. Shcho nasha pam’yat’ ide znachno hlybshe, nizh pam’yat’ nashykh kil’kokh desyatkiv rokiv. Shcho v nas hovoryat’ dukhy nashykh pomerlykh, vplitayuchys’ u tila tykh, koho my shche mayemo narodyty.
Viyna vchyt’ nas toho, shcho rechi hovoryat’. Shcho vony tezh mayut’ pravo zminyuvaty svoyi znachennya. U ts’omu sviti vikno — tse vzhe ne vikno, a, napryklad, dzherelo nebezpeky. I svitlo — uzhe ne svitlo, a navodka dlya voroha. I selfi na blokpostu mozhe koshtuvaty komus’ zhyttya. I tarilka rysovoyi kashi, yaku pryhotuvaly volontery dlya pereselentsya, — tse znak lyubovi.
Rechi staly tekstamy, yaki rozpovidayut’ nam novi istoriyi. Real’nist’ navkolo ty otsinyuyesh u prostishiy i suvorishiy lohitsi: shcho dopomozhe nam vyzhyty, a shcho nas mozhe vbyty? Prostir perestaye buty odnoridnym: desyat’ kilometriv na pivnich — i ty opynyshsya tam, de tebe mozhut’ ubyty. Chas perestaye buty odnoridnym: kil’ka hodyn zatrymky — i ty mozhesh ne perezhyty tsey den’. Chas i prostir s’ohodni — vershyny y provallya. Kozhen buduye v nykh svoyi stezhky, i zhodni suputnyky tut ne dopomozhut’. Kozhen ide navmannya.
Viyna daye nam zmohu vidchuty, yakyy pomylkovyy indyvidualizm. Yak spleteni my v merezhyvo kolektyvnykh til. Yak vidchuvayemo my svoyikh, yak znayemo, shcho tsi lyudy na dorohakh, u mistakh, pid ruyinamy, zi zbroyeyu, u tylu — tse my. I ti, khto khodyv tsymy vulytsyamy sto rokiv tomu, tvoryv i borovsya, — tse takozh my. I ti, khto pryyde pislya nas, vidbudovuvatyme tsi zemli chy osvoyuvatyme novi planety, — tse takozh my.
Tsi lyudy, tsi rechi, tsi spohady, tsi nadiyi — tse te, shcho zhyve z toboyu. Viyna yikh vidryvaye vid tebe, ale daye zmohu shche bil’she yikh vidchuty. Viyna — tse stan pryshvydshenoho zahublennya. Vona zbil’shuye nashi shansy zahubyty vse, shcho my lyubymo. Use, shcho ye namy. Ridnykh, blyz’kykh, samykh sebe. Ale vona takozh zdatna staty mozhlyvistyu dlya nabuttya.
rosiya rozpochala tsyu viynu, bo davno sebe zahubyla. Yiyi bozhevil’na destruktyvnist’ pov’yazana til’ky z odnym: zrobyty tak, shchob tsyu zahublenist’ vidchuly y inshi. Shchob vtraty staly zakonom istoriyi. Yakshcho vona vtratyla sebe, to yake pravo mayut’ inshi sebe zberehty?
Ale nam rosiya davno ne zakon. I khoch yaki bolyuchi nashi vtraty, my dali zberihayemo ta zdobuvayemo. My ne mozhemo sebe zahubyty, bo my vzhe sebe vidnayshly.
Vidnayshly te, iz chym my zhyvemo, shcho zavzhdy z namy, shcho zavzhdy bude z toboyu. Tviy lis, tvoye pole, tvoye selo, tviy blokpost, tvoyi kokhani, tvoyi maybutni. Ts’oho my ne zahubymo. Bo namy nas robyt’ te, shcho my hotovi zakhyshchaty. Shcho my bud’-shcho prahnemo lyshyty iz soboyu.
Ukrayins’ka versiya tekstu napysana dlya ukrayins’koho shchotyzhnevoho zhurnalu «Krayina», anhliys’koyu movoyu perekladeno v mezhakh prohramy «Wars. Ukrainians. Humanity» ta opublikovano za zhodoyu avtora.
